Корюківка – місто, що знаходиться у північній частині Чернігівської області.

Козацький період

Засновано Корюківку 1657 року, під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, козаками з Правобережної України. Козаки ж уподобали надійно захищене лісами місце на березі річки Бреч та заснували поселення, очолив переселенців козак Омелян Карука.

Саме тому поселення було названо Корюківкою – на честь одного з першопоселенців-козака Омеляна Каруки. Тому раніше місто часто називали саме «Каруківка».

Перші корюківчани жили в землянках, рубали ліс, полювали, розводили бджіл.

Таку інформацію записано в багатьох джерелах. А поряд, у переказах, живе легенда, нібито каруками чи корюками називали тих, хто втікали з кріпацької неволі, ще з давніх часів переховувалися тут у непрохідних хащах серед річок і боліт, заробляючи на життя тим, що драли кору з дерев, продаючи її козакам Чернігівського полку. А пізніше дубили шкіри, ладнали збрую та вози, гнали дьоготь, виготовляли вироби з дерева, іграшки, посуд тощо.   

Спочатку Корюківка належала Киселівським сотникам, а потім трьом гетьманам – Івану Самойловичу, Івану Мазепі та Павлу Полуботку.

Корюківка була невеликим поселенням, більше схожим на хутір, а не на місто. Близько половини господарств жили з ремесла. Місцеві бондарі виготовляли дерев’яну тару та посуд, стельмахи — вози, сани, колеса, шевці шили чоботи. Частина каруківчан, не маючи землі та ремесла, жила з поденних заробітків.

Розвиток цукроваріння

У 1858 році іноземний підприємець Карл Раух побудував на східній околиці села Корюківка цукровий завод, де працювало 350 чоловік (майже все доросле населення).

У 1871 році російський підприємець Шубін викупив цей завод і у 1872 році збудував ще один цукровий завод, і в 1876 році після реорганізації виробництва стає до дії цукрово-рафінадний завод, який мав у розпорядженні 7 тисяч десятин землі. На заводах працювало 600 чоловік, а за сезон вироблялося цукру-піску більш ніж на 5,5 млн карбованців. У 1887 році обидва заводи придбав Лазар Бродський. У 1901 році новий власник розширює його, задіявши близько 1000 робітників — втричі більше, ніж при Карлу Рауху. Продукція корюківських цукрозаводів здобула навіть золоту медаль на всесвітній виставці у Парижі (1900 рік).

Саме у цей час місто почало активно розвиватись. У Корюківці відкрились однокласне училище, 1882 – дерев’яна Вознесенська церква.  У 1884 побудована залізниця.

1886 — церковнопарафіяльна школа, 1896 — земська школа. У 1897 році побудовано цегельний завод.

А в 1904 році збудована лікарня, що була найкращою у цьому повіті. У 1917 році в імперії розпочалась революція, селяни Корюківки почали захоплювати інвентар заводів. Так закінчилась історія цукроваріння на Корюківщині.

Радянська окупація та СРСР

У січні 1918 року революційні балтійські матроси встановили у Корюківці радянську владу. Майно та заводи було націоналізовано. У Корюківці у той час створили 2 дитячі будинки.

Паралельно у місті та селах навколо відбувалась політика колективізації. Людей змушували вступати в колгоспи, а хто цьому опирався – підлягали розкуркуленню та виселенню. У зв’язку з цим виникає опір населення, як організований, так і стихійний. У 1931 р. було викрито підпільну організацію «Партія Вільне козацтво», яку очолювали розкуркулений селянин Мосол та колишній офіцер Забаровський. Мосол перед тим був розкуркулений і висланий, але втік із заслання. Всього було арештовано 130 осіб, переважно, з Олександрівки, а також з Верхолісся, Забарівки, Сахутівки, Тютюнниці (села поруч з Корюківкою). Ними, попередньо, було здійснено кілька підпалів колгоспного майна, наліт на приміщення сільради в Олександрівці й спалено хату її голови. Також підпільники вели агітацію і залякували колгоспний актив.

Кінцева мета: повалення радянської влади шляхом збройного повстання і відновлення самостійної України. Через рік у члена цієї організації Івана Мотлоха було знайдено невеликий склад зброї.

Колективізація та нещадні плани хлібозаготівель призвели до голоду.

Голодомор на Корюківщині

У травні 1933 р. на «чорну дошку» було занесено села Козилівку, Охрамієвичі, Олексіївку, а у червні уже весь Корюківський район.

Багато хто зі свідків голоду на території Корюківського району вказував на негоду, як причину голоду: дощі, посуху, але при цьому згадували й про «буксирні бригади», і про відсутність будь-якої допомоги з боку влади. Про буксирні команди згадували Іван Юденко, Ганна Рубан з Бречі. Оскільки селяни приховували запаси їжі, то бригади ходили по дворах з металевими щупами, шукали на горищах, у погребах, печах, перекопували садки й городи, забираючи при цьому всі запаси продуктів в т. ч. квашену капусту, квасолю, буряки. Забирали навіть одяг.

Великою надією на порятунок були корови. Селян-колгоспників потроху підгодовували у колгоспах, де були організовані кухні. В наших краях можна було вижити за рахунок лісу, водойм. Ловили рибу, дехто жаб, збирали гриби, ягоди, листя, кору з дерев, щавель, лободу, інші дикоростучі рослини.

Значно зросли бандитизм та крадіжки як колгоспного, так і особистого майна. Люди хотіли вижити за будь-яку ціну. Так, в ніч на 19 березня 1933 році на крадіжці картоплі в колгоспі ім. Петровського (с. Олександрівка) було спіймано інструктора з деревообробки місцевої школи Юрія Верещаку. У ході слідства виявилося, що Верещака вже викрав 224 кг картоплі та організував групу з 8 осіб для подальших крадіжок. Поширилось таке явище як канібалізм (людоїдство та трупоїдство). Зокрема, у с. Домашлин влітку 1934 році були знайдені відрізані руки двох дітей, тіла не знайшли. В одному з сараїв знайдено тіло 19-річної дівчини без кінцівок. Слідством було встановлено, що відсутні частини тіл з’їдено, а решту залишено для подальшого поїдання. По Корюківці і селах навіть у 1934 році ходило багато опухлих та виснажених людей, які просили їсти. Лише в Корюківці виявили до 100 дітей-бродяг. Для найменших, віком до 4-х років (25 дітей) влаштували дитбудинок. Ще 60 дітей забрали родичі. Багатьох дітей міліція направляла з Гомеля, Бахмача, Харкова, інших міст, де ті бродяжили. У всіх 4-х лікарнях району лежало багато опухлих від голоду людей.

Друга світова війна та Корюківська трагедія

5 вересня 1941 року перші німецькі війська увійшли до Корюківки. З вересня 1941 по березень 1943 року нацисти розстрілювали партійних активістів, комсомольців, колгоспників, представників інтелігенції селища, підозрюваних у зв’язках з партизанами, підпільників, сім’ї партизанів та самих партизанів, євреїв, циган.

Загалом у Корюківці до Другої світової війни (за переписом населення у 1939 році) проживало 475 євреїв. З її початком на окупованій території представників цієї нації залишилося чимало. Одні не вірили у розповіді про звірства окупантів, тому питання евакуації деякими єврейськими сім’ями, навіть, не розглядалося. Були й інші причини: багатодітність родин, старість, немічність. І коли німці ввійшли у Корюківку, майже відразу почали вбивати чоловіків-євреїв, а згодом і жінок та дітей, поодинці й сім’ями у різних місцях селища, вивозили на страту у напрямку міст Чернігова і Сновська.

З цього часу починається період партизанської історії нашого краю. Ліси поблизу Корюківки стали центром радянського партизанського руху у Чернігівській області. Детальніше прочитати про діяльність партизанів на цій території та що призвело до Корюківської трагедії – наймасовішої каральної операції нацистів серед мирного населення в Європі можна у розділі Корюківська трагедія. 

Сучасність